Відправити в FacebookВідправити в Google BookmarksВідправити в TwitterВідправити в LinkedInВідправити в LivejournalВідправити в MoymirВідправити в OdnoklassnikiВідправити в Vkcom
Четвер, 27 Липень 2017

Новини

Real time web analytics, Heat map tracking

 

Наша розмова з отцем Андрієм Зелінським відбувалась у Трускавці, де священик, військовий капелан проводив кількаденні реколекції.

Прогулюючись привітними вуличками міста Нафтусі, де тил, де мирно, де багато відпочиваючих і лунає музика, ми говорили про війну. Бо вона таки продовжується, бо навіть попри «перемир’я» щодня гинуть українські сини…

 

-          Отче, що спонукало Вас до служби капеланом у зоні АТО?

-          Йти на службу у зону АТО не було спонтанним рішенням, адже військовим капеланом служу вже впродовж  десяти років, співпрацювати із військовими розпочав ще в Академії сухопутних військ у 2006 році. Тож тепер це було дуже природне, як на мене, бажання, оскільки більшість офіцерів, які відправились  у зону бойових дій, були моїми друзями впродовж тривалого часу. Для мене виглядало дуже природно бути поруч зі своїми хлопцями.

 

-          Для чого потрібні капелани в зоні бойових дій?

-   Основна місія військового капелана – бути поруч, аби прихилити для військовослужбовця саме небо. Тобто, своєю присутністю допомогти людині вистояти у ситуації серозного стресу, шоку, втрат, відчуття розлуки.. Йдеться про забезпечення духовних потреб військовослужбовців. Підтримати, підставити плече, користуючись наявним у священика духовним інструментарієм.

 

-          Чи були випадки, коли доводилось спілкуватись, допомагати військовим інших віросповідань?

-          Як правило, у зоні бойових дій такі питання не постають. Якщо ми говоримо про передову – питання конфесійної приналежності, принаймні у моїй практиці, ніколи не виникало.

 

-          А якщо говорити не про католиків-православних, а про християн-мусульман?

-          Мусульмани, зокрема з кримських татар, звичайно, були. Але якихось конкретних питань релігійного характеру не поставало. Адже йдеться передусім про забезпечення духовних потреб: людина зустрічається віч-на-віч із смертю, людина потребує духовної інтерпретації усього, що відбувається в її житті – чому війна, чому я на війні, чому гинуть найближчі, найрідніші, що потім, що далі? Потрібно дати на це відповіді, вималювати обрії надії, відштовхуючись від багатого джерела віри. Водночас, йдеться ж про гуманітарні потреби, духовні…

 

-          Можливо, і психологічні?

-          Звичайно, це добре, якщо у капелана є психологічні навики або певне орієнтування у психології. Але слід одразу ж розмежувати діяльність духовну і діяльність психологічну. Вони між собою десь співзвучні, але у діяльності капелана ми вдаємось до надприродних середників – до проповіді Слова  Божого, до уділення Святих таїнств.

Хоча, повторюсь, це, звичайно,  добре,коли священослужитель розуміється також на функціонуванні людської психіки.

 

-          У Вас особисто були випадки, коли опускалися руки? Відчували розчарування, біль втрати найближчих?

-          Як я вже казав, я у військовому капеланстві впродовж десяти років, і за той час у мене з’явилося дуже багато друзів з числа офіцерського складу Збройних сил України. Багато з цих молодих офіцерів ЗСУ  загинули  під час першого року війни… І були моменти…

 Взимку зокрема, коли багато людей зникало, зникли друзі…

Був час, коли , пригадую, писав навіть «Дорогі мої, найкращі в світі люди, якби ви знали як важко жити з вами, коли постійно доводиться помирати з ними». Це правда, тому що це тебе виводить повністю із нормального перебігу життя,  і у випадку капелана це повторюється… Повторюються смерті людей, друзів, яких ти знав. І це…  боляче.

 

-          А як Ви пережили це?

-          До сьогоднішнього дня людство не винайшло більш ефективного механізму психологічної і духовної віднови, як спілкування. Отже ж – спілкування з Богом на молитві, спілкування з іншими людьми – це те, що дозволяє людині реабілітуватися, відновитися. Але це є тривалі процеси. Зокрема взимку, після повернення з Дебальцевого, після отої кількості жорстокості, яку довелось побачити і пережити - це був доволі тривалий період віднови.

 

-          Різдво Ви провели на передовій. Чим воно відрізняється від Різдва вдома?

-          Феєрверки там справжні (посміхається). Постійні обстріли. Йдеш на службу і зі служби «в супроводі» черг зі зброї… Не було спокою. Як наслідок, з’явилась моя стаття про мій «дірявий» Вифлеєм – нотатки про те, що це особливий досвід, в тому числі особливий досвід духовного Вифлеєму.

 

-          Наскільки часто «ламаються» священики, вигоряють?

-          Ніколи не був свідком «зламаних» священиків, і не кожна зміна означає «злам». Деякі зміни означають ріст.

 

-          Які маєте плани на майбутнє?

-          Найкращі, найсвітліші (посміхається)

 

-          А втім, воєнні дії так чи інакше продовжуються. Навіть коли настане мир, у нас залишиться чимало хлопців-бійців із психологічними травмами, «духовними дірами». Чи є плани створення, наприклад, капеланського центу, який допомагатиме реабілітації військових?

-          Наша Церква на найвищому своєму рівні сьогодні намагається організувати сталі інститути формування військових капеланів, а також забезпечити відповіді на питання, які Ви щойно поставили – щоб допомогти військовим «повернутись з війни» у мирне життя, реінтегруватись. Перед нами, як суспільством і Церквою, однозначно, стоять дуже чіткі завдання: допомогти сім’ям військовослужбовців – тим, які залишились без своїх захисників; допомогти тим сім’ям, де військовослужбовці повертаються додому після тривалого перебування у зоні бойових дій; допомогти тим хлопцям, які повертаються з війни повернутись з війни по-справжньому. Це три важливі виклики на сьогоднішній день. Війна, навіть якщо вже закінчиться, ще довго триватиме в серцях тих, хто побував на фронті. Маємо це розуміти.

 

-          Нашу розмову читатимуть як ті, хто перебуває в тилу, так і ті, хто зараз на блок-постах на сході країни. Говоримо про других. Які ознаки у собі воїн має зауважити, аби зрозуміти, відчути, що йому треба до священика

-          Один із таких універсальних принципів – пам’ятати, що самотужки ніколи нічого доброго  не можна у цім житті здобути. Людина по своїй природі – соціальна, і для реалізації своїх можливостей або також власної віднови, вона потребує спілкування – змістовного, багатого. Для того, аби розуміти, побачити що відбувається, ми завжди потребуємо один одного.

Не замикатися. Не ізолюватися. Не думати що знаю всі відповіді на всі можливі запитання. Але завжди бути відкритим, говорити, слухати.

Іноді розмова із капеланом потрібна також для того аби просто вижити

 

-          Наскільки станом на зараз забезпечена потреба військових у капеланах?

-     На сьогоднішній день в Україні вже існує офіційний інститут військового капеланства, який, відповідно до наказу міністра оборони України №40 «Про службу військового духовенства» на даному етапі проходить процес імплементації, і до кінця року у нас будуть штатні капелани, діяльність яких буде регулюватись договором, підписаним між Церквою і міністерством оборони. Власне, тоді конкретно визначатимуться потреби і таким чином  відбуватиметься повне забезпечення військових душпастирями. Відповідно до цього наказу відбувається регламентація скільки капеланів і на які підрозділи потрібно.

На сьогоднішній день, звичайно, не всі потреби забезпечені, тому-що діємо на волонтерських засадах. Водночас, говорячи про УГКЦ, відповідно до інформації, розповсюдженої Департаментом Патріаршої курії у справах душпастирювання силових структур, в нас зону бойових дій від початку активної фази протистояння пройшло 200 капеланів.

 

-          Поки процес врегульовується, а той чи інший підрозділ має потребу у духівнику вже, куди їм звертатися?

-          До свого командира. Командир – до командира батальйону, бригади. Власне, командир може такі питання полагодити.

Розмовляла Марія Кульчицька

 

 

Курси валют



 

 

 

Телепрограма

Погода

вологість:

тиск:

вітер:

вологість:

тиск:

вітер:

вологість:

тиск:

вітер:

вологість:

тиск:

вітер: